Віктор Семеняка

Твори Віктора Семеняки
Горе-рибалка

Горе-рибалка

Я вже починав втрачати терпець, коли у двері подзвонили. Швиденько клацнув замком.

— Нарешті,— зрадів, угледівши Сашка Мартиненка, з яким ми зібралися йти на риболовлю.— Чому так довго? Запізнюємося!

Сашко відмахнувся:

— Встигнеш.

— Та ти що,— серджуся.— Через десять хвилин автобус відходить!

Сашко вдав, що не чує мене. Ніби це не до нього, а горохом об стіну.

— Вудки зібрав? — питає, оглядаючи мої снасті.

— Не забув. Це лише мисливці інколи поспішають на полювання без рушниць.

— Скільки?

— Що скільки?

— Вудок скільки?

— Чотири.

— А мені?

— По дві кожному.

Сашко задумався.

— А не мало?

— Вистачить! — розсердився я.— Ходімо.

Мартиненко категорично заявив:

— Поспішиш — людей насмішиш. Треба вдома все перевірити, щоб потім на річці за вухом не чухати.— І, подумавши, поцікавився: — Як з наживкою?

— В коробці.

— Коробка металева?

— Звичайно, від цукерок.

— А дірки є?

— Є. Для вентиляції.

— Давай поглянемо.

Я відкрив коробку, і з неї почали виповзати черв’яки

— Все в нормі,— похвалив мене Сашко. — Живі. Будуть вимахувати хвостами. Пильнуй, щоб коробки не переплутав. Не взяв із цукерками.

— Дурень я, чи що? — запитую і закидаю на плече вудки в чохлі.

Проте виявилось, що Мартиненка не так просто випхати з хати.

— Торбу на рибу взяв?

— Ось,— показую.

— Дай-но перевірю, чи немає дірки. А то ловитемемо, а вона спокійнісінько у воду тікатиме. Були випадки.

— Від мене нікуди не дінеться,— запевняю.— Прямо на сковорідку потрапить.

— Відро, звичайно, краще,— розмірковував Володька.

— А куди його всунемо?

— Вередливий ти,— важко зітхнув він.

Я від такого нахабства аж похлинувся.

— Морочиш мені голову, а інших обзиваєш,— заскреготів зубами.— Де твій рюкзак? Чи ти думаєш, що я твої речі на шиї носитиму?

— Не про мене мова,— поглянув Сашко на мене призирливо.— Перевірка, я тобі казав, не завадить. Іще згадаєш мене.

Помітивши, що я вже ладен полізти у бійку, поцікавився:

— Дощ буде чи ні?

— Синоптики обіцяють ясну погоду.

— Все може бути. Плащ узяв?

Плаща я, на жаль, не взяв. Довелося терміново лізти до гардероба.

— Усе? — питаю.

— Ні! Як із харчами?

— Не хвилюйся, вистачить.

— Конкретніше.

— Бутерброди. Чотири огірки. Помідори, котлети.

— Сіль узяв?

— Узяв.

— Сірники? — не вгавав Сашко.

— Навіщо?

— Вогнище розкласти. Одяг просушити, відігрітися.

Довелося взяти й сірники.

— Аптечка швидкої медичної допомоги є?

— Я остовпів.

— Хворіти не збираюся.

— На річці нежить або запалення легенів схопити швидше, ніж карася впіймати.

— Ти думаєш?

— Звичайно. Слухай старших.

Сашко був старший від мене на 16 днів. Він поліз до нашого столика і, висунувши шухляду, швиденько підібрав потрібні медикаменти.

— Ось оце,— показує,— від кашлю, а оце — від температури. Приймати три рази на день після їди по одній таблетці. Не переплутаєш?

Для переконливості він ще раз популярно пояснив, що і як робити. Розіклав таблетки мені по кишенях. Повчав він мене з таким виглядом, ніби був професором медицини.

— Сашку! — кажу тремтячим голосом.— Іще кілька хвилин — і твої лекції і таблетки від простуди мені будуть не потрібні.

Мартиненко здивувався:

— Чому?

— Знадобляться краплі від серця, а то й «швидку допомогу» доведеться викликати.

— Переживеш,— сказав він і опустив очі вниз.— Що в тебе на ногах?

— Черевики,— відповідаю.

— Надінь чоботи.

— У мене немає.

— Знайди.

Насилу його умовив, що ловити можна і в черевиках, що там річка, а не болото, і береги сухі.

Завдавши на плече рюкзак, я почав потроху тиснути на Сашка, щоб виштовхнути його в коридор.

Проте Сашко щосили опирався, щоразу вигадуючи нову причіпку.

Кинувши на підлогу речі, я схопив його за грудки.

— Так ми їдемо по рибу чи ні?

Мартиненко пручався, так що ґудзики посипалися.

— Я прийшов,— сказав він.— Я п-п-ри-йшов тобі сказати, що мене по рибу не відпускають.

І, грюкнувши дверима, пішов геть.

Під вікнами прохурчав автобус.

Віктор Семеняка_Помилився

Помилився

Під час літніх канікул я приїхав у село до бабусі в гості. А наступного ранку трапилася історія, про яку соромне розповідати. Поснідавши, я вийшов на вулицю. Огледівшись, відзначив про себе, що хлопці вже розбрелися хто-куди і спробуй-но їх тепер відшукати. Зиркнувши у кілька дворів і переконавшись, що дійсно нікого нема, пішов вулицею. Незабаром вийшов до тракторної бригади. Далі дорога завернула в перелісок. Вибираючи замашну ліщину для вудок, я слухав транзистор, що теліпався у мене на грудях, як раптом остовпів. За кілька кроків від мене стояло троє хлопців.

«Нічого собі,— думаю перелякано.— Троє на одного. І обличчя у них замурзані, сердиті».

— Ти чий будеш? — озвався нарешті рудий.

Я мовчу, ніби вареником подавився. А потім як рвону назад, та й полетів сторч головою у рівчак — під ноги дрючок потрапив,— аж у голові загуло.

Хлопці вибухнули сміхом.

Швиденько вибрався на дорогу, обсмикнув сорочку, прилаштував на коліні розірвану штанину, потім міцно вперся ногами в землю, вхопив у руки міцну палюгу й попередив:

— Не підходьте! Зі мною жарти погані. Ідіть своєю дорогою. Вам наліво, а мені направо.

Хлопці з подивом дивилися на мене.

— Міський? — запитали.

«Причину вишуковують,— подумав я.— Скажи міський — будуть бити, тутешній — теж по голівці не погладять. Їм аби причина. А транзистор заберуть точно. Ба, он як поглядають. З сорочкою теж доведеться розпрощатися».

Я сів на землю і заходився стягувати штани.

— Беріть! — кинув їм.— Подавіться!

І так мені стало жаль, що я спортом не займався. А скільки разів пропонували вступити в секцію. Тепер мав би розряд із боксу. Кілька прийомів, і вони лежали б у мене біля ніг і благали відпустити. Ну, нехай не боксом. Гантелі міг би тягати, штангу піднімати чи хоча б бігати на короткі дистанції. Так ні, у шахи грав. От тепер і мізкуй, як зробити мат у три ходи. Я знову примірявся до напарників і зрозумів, що одних штанів їм замало. Довелося скинути сорочку.

— Подавіться! — крикнув.— Майже нова!

Стою в майці, трусах, стрибаю на одній нозі, як лелека на болоті. І раптом мене «повело».

— А вас малувато,— розмахую руками, ніби на рингу.

Вони від здивування аж очі витріщили:

— А ти звідки знаєш?

— Від мене не сховаєтесь.

Хлопці переглянулися.

— Ти не хвилюйся,— сказав один.— Четвертий он сидить за дубом, ногу підвернув.

— І чотирьох для мене мало,— кажу,— Боксом шостий рік займаюся. Усіх, як дрова, складу. Мотузки буду вити.

Проте хлопці виявились міцними горішками. Взялися руками в боки, іржуть, мов коні. Я й сам мало не розсміявся, коли поглянув на себе збоку. В одязі було трішки серйозніше. А голому? Ноги худі. Руки ніби хворостини На такого дмухнеш — і сам впаде.

— Жартівничок трапився,— кидають єхидно і підступають все ближче до мене. Ідуть, як стіна. Таких не те що кулаком чи палицею, а снарядом не проб’єш.

— Давайте миром,— знову прошу.— Навіщо мені брати вас на свою совість. Це добре, коли обійдеться вибитими зубами чи тріснутою щелепою.

— Артист! — продовжують мене оточувати.— Не бачить, з ким має справу. Ми ж тебе можемо в баранячий ріг скрутити. Чи ти, можливо, психований?

— Це іще розберемося,— починаю тремтіти, як осиковий листок на вітрі. Відчуваю, що будуть бити.

Я простягнув їм транзисторного радіоприймача.

— Від серця відриваю,— попередив. Та не за свою шкуру тремчу, а за вашу. Батьків ваших жаль.

Тут уже всі троє стиснули кулаки:

— Замовкни, кузько,— сказав рудий,— Бач, який цирк влаштував.— І, поглянувши на своїх супутників, махнув рукою: — Кінчаймо цю комедію.

Мене ніби хто молотком по лобі бахнув. Ніби хто зуба вирвав.

— Одну хвилину,— прохаю.— Я зараз зроблю розминку.

Хлопці здивувалися.

— Що таке?

— Розминатися буду.

— Навіщо?

— Перед боєм так кожен спортсмен робить,— пояснюю.— Щоб удар був сильним і точним. Щоб зв’язок не порвати. Невже ви думаєте, що після того як я вам наб’ю пики, у мене немає більше роботи? Дідька лисого! Попереду серйозні змагання із чемпіонами міст і областей.

— Давай! — погоджуються, але пильно слідкують за тим, що я роблю.

Довелося пригадувати всі моменти з тренувань спортсменів, які бачив у кінофільмах.

Роблю сильні і швидкі помахи руками. Тридцять присідань. Лягаю на живіт і виписую ногами, ніби молоде лоша на болоті.

Подіяло. Спочатку дивились, ніби барани на нові ворота, а потім почали пирхати і нарешті залились таким сміхом, що я оторопів.

Найвищий, якого інші називали капітаном, зібрав мою одежу, взяв радіоприймач і щось хотів сказати. Мабуть, подати команду до наступу. Та я вчасно зупинив їх:

— Останній номер.

Усі знову завмерли. Я стаю на одне коліно, нахиляюся, другою ногою впираюся в землю й різко відштовхуюсь.

Перескакую канаву. Тараню головою кущ ліщини і, вискочивши на галявину, петляв нею, як заєць. Перед тим, як шугонути в гущавину, встигаю помітити, що трійця теж успішно стартувала. Чути крик і якийсь лемент. Мабуть, погрози. Єдина моя надія — ноги.

Але відчуваю, що стрибаю все повільніше і дихати стає так важко, ніби у бані в парилці. Нарешті знесилено валюся на землю.

Мене обступили розпашілі хлопці.

— Вставай,— наказують, насилу переводячи подих.— Не знаємо, як у тебе із боксом, а розряд із бігу точно можна присвоювати. Підводься!

— Не можу,— насилу облизую язиком сухі губи.

— Чому?

— Секрет.

Мене швиденько підхопили і поставили на ноги.

— Одягайся!

Довелося підкорятися.

— А тепер змотуй звідси вудочки,— наказали, причепивши мені на плече транзистор.— Біжи!

— Як? І вам нічого не треба від мене? — шепочу.

— Нічого нам не треба,— сміються.— Ми тут череду колгоспну пасемо. Отож десь дві корови відбилися, ми їх і розшукуємо. Тому й хотіли тебе розпитати, чи ти не бачив їх.— І хлопці, поплескавши мене дружньо по плечу, подалися геть.

Фахівець

Одного разу ми з Мишком сиділи у мене вдома і готували уроки. Раптом знадвору долинув мелодійний дзвін.

Мишко перехилився через підвіконня й охнув:

— Оце так! Поглянь!

Позіхнувши, я підійшов до вікна і виглянув на вулицю.

У кінці двору стояв мій сусід Василько і тримав у руках новенький велосипед.

— І де він його взяв? — заздрісно мовив Мишко.— Не «Жигулі», але техніка.

— Може, чужий?

— Треба дізнатись,— вирішив Мишко.

Ми кинулись на вулицю.

Зробивши два кола по двору, Василько нарешті зупинився і звисока поглянув на нас.

— Де взяв? — поцікавився Мишко, ніжно погладивши велосипед по фарі, яка виблискувала дзеркальним нікелем.

— Подарували. Ти руки мив?

Василько потягнув велосипед ближче до себе і подалі від Мишка.

Це зовсім вивело Мишка з рівноваги.

— Ти що, в музеї його виставляти зібрався? — кинув єхидно.— Пильнуєш, ніби кришталеву вазу.

Василько сердито закопилив губу.

— Заздрісно, що в тебе такого немає? — буркнув, надувшись, як сич.

— Аніскілечки! — тупнув Мишко ногою.— Було б на що дивитися. Я теж куплю. Можливо, навіть автомашину.

Василько залився сміхом.

— Довго тобі доведеться пішки ходити, підошви терти!

Мишко спохмурнів. Йому й справді хотілося мати свого велосипеда.

Василько змилосердився:

— Гаразд. Можете поторкати. Я потім його протру. Ось і ганчірку спеціально ношу із собою.

Ми несміливо, наче до ракети, підступили до велосипеда й заходилися його розглядати. Мишко, як заправський гонщик, двічі стукнув черевиком по колесу, ніби перевіряючи його на міцність перед далекою дорогою й перепитав:

— Не слабувато?

Василько розвів руками.

— Норма. Це ж тобі не футбольний м’яч.

— Частіше повітря міняй,— повчав Мишко.

— Де? — застиг Василько з відкритим ротом.

— У камерах! Щоб завжди було свіже. Воно тоді буде м’якше.

— Ти не жартуєш?

— Моя справа попередити,— присів Мишко біля педалей.— А то як хочеш. У мого сусіда Павла Петровича мотоцикл. Так він кожного дня свіже повітря качає.

Мишко довго лазив біля велосипеда і, вимазавши руки по самі лікті у мастило, нарешті категорично заявив:

— Не подобається він мені.

Василька ніби хто лозиною шмагонув по руках. Аж сіпнувся бідолаха.

— Це ж чому?

— Бракований. Ледве купи тримається. Полетиш ти з нього сторч головою в канаву.

Запала коротка пауза. Я здивовано дивився на Мишка, а той, мов нічого і не трапилося, обтрушував від пилу штани. Діагноз велосипеду він встановив так швидко, немов цим займався щодня і по кілька разів.

На Василька шкода було дивитись. Стояв зелений, наче його щойно з річки витягли.

— Це ти вигадав тому, що я не дав проїхати,— зиркнув він на Мишка.

— Щоб я сів на оцю купу металу? — пхинькнув Мишко.— Та ніколи! Мені жити набридло, чи що! — І, плюнувши на землю, відійшов убік. Вхопивши мене за руку він наказав: — Ходімо футбол дивитися. Даремно лише, час гаємо.

Василько глянув на мене.

— Ти теж так думаєш?

Я оглянув велосипед. Після короткої паузи зітхнув:

— Не спеціаліст.

Василько довго розмірковував, а потім попросив мене:

— Ану сядь, помахай педалями. Проїдешся — сам переконаєшся.

Вони вдвох з Мишком притримали велосипед і, коли я зручно вмостився на м’яке сидіння, підштовхнули. Вітер засвистів у моїх вухах. Доріжка стрічкою полетіла під колеса. Зробивши три кола, я впав прямо на клумбу.

— Поламався! — загукав Мишко.— А я що казав?

Василько мало не плакав. Проте швидко заспокоївся — велосипед був цілий.

Мишко набрався духу і заявив:

— Давай я сам.

Він скочив у сідло, ніби на спину гарячого скакуна.

Зробивши одне коло, наказав мені:

— Ану чіпляйся за багажник.

Мене двічі просити не довелося. За хвилину я вже зручно вмостився позаду Мишка, балансуючи руками, стараючись зберегти рівновагу.

Велосипед порипував, але все ж котився доріжкою.

Незабаром Мишко наказав і Васильку сісти на раму.

— Перевіримо на вантажопідйомність.— І скомандував: По-о-їхали!

Та Мишкові й цього було мало. Він заявив, що для надійності експерименту необхідно прив’язати на багажник рейку, що лежала під парканом. Ми втрьох насилу її підтягли. Зняли із штанів ремені. Прив’язали. Велосипед аж стогнав! І знову зайняли свої місця. Проте проїхати далеко не пощастило. За кілька метрів лопнула камера. Ми сторч головами полетіли на землю. Мишко лементував, мов недорізане порося.

Вибравшись з-під велосипеда, ми довго віддихувались. Мишко лаявся.

— Купа металу! — горлав на все подвір’я.— Я вам що казав! Тут не тільки шина лопнула, а й колесо зігнулося, ніби вісімка.— І, поглянувши на Василька, визвірився:

— І де ти взявся із цим мотлохом на нашу голову? Не витримав велосипед випробування. Куплять новий — шукай мене. Я фахівець — допоможу обкатати.